Формування національної свідомості
Сучасний період розвитку в нашій державі відкриває широкі можливості для оновлення змісту освіти на основі націо- нального виховання, що дасть змогу формувати духовно багате покоління людей. У наш час відродження цінності Людини,
утвердження духовних, морально-етичних надбань національ- ного характеру набуває актуальності. Без вивчення культури свого народу, його історичного минулого, самобутнього національного обличчя, практичного продовження культурно- історичних традицій не можна говорити про успіх реформації навчально-виховного процесу. Ідеалом виховання повинна бути національносвідома людина, з високими духовними якостями, патріотичними почуттями, яка є носієм кращих надбань національної та світової культури. Виховання та освіта у школі мають сприяти розвитку творчо активної особистості, здатної сприймати прекрасне, гармонійне,
досконале в житті, мистецтві, природі. Процес формування особистості на національних засадах нерозривно пов’язаний з демократизацією суспільства.
Питання формування національної самосвідомості особистості розглядали такі педагоги, як А. Дістервег, К. Ушинський, В. Сухомлинський, Ю. Руденко, І. Бех, С. Русова, А. Макаренко, Б. Грінченко, П. Куліш, Т. Шевченко, П. Ігнатенко, О. Савченко. На основі багатьох педагогічних праць національне виховання можна окреслити як «громадянин-патріот-гуманіст». Школа повинна формувати й розвивати особистість із глибоко усвідомленою громадською позицією та системою знань. Відомо, що К. Ушинський наголошував на тому, що справжня школа є національною, у ній повинні домінувати три напрями:
виховання любові до рідної мови;
виховання патріотичних почуттів;
формування творчої особистості.
Головна мета національного виховання – утвердження у свідомості молодого покоління історичної, культурної, етнічної, громадської єдності, розуміння важливості держави. Виховання – цілеспрямований процес освоєння і творчого використання нині сущім поколінням досвіду попередніх. Саме серед проблем, від розв’язання яких залежить здійснення національного відродження України, важливе місце належить
формуванню національної самосвідомості.Національна свідомість та самосвідомість є однією з найважливіших складових психологічної структури особистості. У ній віддзеркалюється індивідуальне суб'єктивне ставлення людини до суспільних явищ, до системи наявних суспільних цінностей, які виступають для конкретного індивіда як
об'єктивна реальність, що може за певних умов трансформуватися у власні, суб'єктивно значущі ціннісні орієнтації особистості. Важливу роль у становленні громадянської свідомості та самосвідомості особистості відіграє усвідомлення нею своєї належності до певного етносу, нації. Усвідомлення такої належності є основою виникнення етнічної, а на певних етапах розвитку спільноти чи суспільства –
національної свідомості та самосвідомості особистості. Адже самосвідомість є тим центральним утворенням, без якого людина не може стати особистістю та частиною соціуму, національної спільноти, її самореалізації як суб'єкта соціальної дійсності, і є тим фундаментальним феноменом, який сприяє розвитку всіх потенцій, можливостей особистості, ушляхетненню мети і змісту її життя й діяльності. Особливе місце в національній свідомості й самосвідомості особистості посідає глибоко усвідомлене ставлення до духовних та матеріальних цінностей нації, стійка потреба збагачувати такі
цінності особистою працею, невідступно орієнтуватися на провідні цінності нації у своїй поведінці, в усій своїй життєдіяльності. Орієнтація на національні цінності – особливо важливий момент, оскільки лише в тому випадку, коли усвідомлені цінності нації стають актуальною внутрішньою потребою особистості, можна констатувати наявність фактичного, мотивувального, регулятивного впливу національних цінностей
на реальну поведінку та діяльність людини. Запропонована характеристика національної свідомості та самосвідомості особистості як цілісної системи, а також її складових допомагає збагнути сутність такого, мабуть, найбільш складного
феномену, яким є національна ідея.
. Як відомо, національна ідея є рушійною силою становлення чи відродження, розвитку та функціонування будь-якої нації, консолідації етносів, що є складовими нації. У національній ідеї виражене прагнення спільноти до державотворчих процесів, до створення чи зміцнення власної держави як абсолютно
необхідної умови розвитку та самореалізації нації. Таким чином, є підстави вважати, що, з одного боку, національна ідея, її сутність, змістові характеристики зумовлюються рівнем розвитку національної спільноти (у тому числі її самосвідомості), а з іншого – сама національна ідея здатна справляти конструктивний, розвивальний вплив на становлення свідомості й самосвідомості нації. Зрештою, національна свідомість та
самосвідомість особистості є дуже важливою складовою громадянської свідомості та самосвідомості. У зв'язку з цим цікавим є висловлювання польського спеціаліста з проблем етики Збігнєва Шаварського. Він, зокрема, зазначав, що не є хорошим громадянином той, хто не відчуває емоційного зв'язку зі своєю вітчизною, з її історією та традиціями, хто не відчуває своєї відповідальності за її свободу й незалежність, хто не хоче думати про її майбутнє. Бути патріотом означає не тільки бути готовим приносити в разі необхідності жертви, здійснювати героїчні вчинки, це означає також бути готовим до щоденної, відповідально виконуваної праці, відповідально ставитися до своїх громадських обов'язків. Це, передусім, означає бути порядною, чесною людиною, хорошим батьком або матір.
. Самосвідомість покликана вирішувати двоєдине завдання: самоідентифікувати суб’єкт і на цій основі спонукати його до
діяльності, спрямовуючи її в русло життєвої доцільності. Таким держави. Національна самосвідомість – це усвідомлення особистістю себе часткою певної національної (етнічної) спільноти та оцінка себе як носія національних (етнічних) цінностей, що
склалися у процесі тривалого історичного розвитку чином, самосвідомість є ідеальним інтегративним підсумком перетворювальної діяльності людини і водночас одним з
основних засобів такого перетворення. Сприяючи розвитку творчої людської діяльності, самосвідомість цим самим піднімає себе на більш високий рівень. Водночас вона відповідальна за практичні наслідки дії суб’єктів, що є її носіями. Ця думка визначає суть національної самосвідомості: як цілісна саморефлексія нації (усебічне розуміння нацією своєї суспільної суті та історичного покликання) національна самосвідомість виступає могутнім засобом її історичного поступу, повноцінного функціонування у світовій спільноті, спонукає колективну людську волю до активної життєвої позиції, мобілізації всіх наявних і прихованих вітальних (життєвих) ресурсів народу. Аналогічне розуміння знаходимо й у Д. Донцова: «Мільйони розбіжних людських воль єднають в одне – «спільні тріумфи в минулім», «слава предків», дальше – спільна воля в теперішнім і «готовність до дальших великих діл, одна велика ціль для всіх в майбутнім», одне велике підприємство, що з’єднало б під
своїм гаслом всі ентузіазми, весь фанатизм, всі горіння мільйонів, вириваючи їх у критичні моменти життя поза рамки їх буденних турбот та егоїзмів у напрямку до одної великої мети»
Національна самосвідомість – це своєрідний міст, через який діяльність окремого індивіда органічно вливається у життя нації, отримуючи доступ до її багатств і можливостей, залучаючись водночас до спільної справи, вносячи в загальну скарбницю свою частку. Безумовно, людина об’єктивно, неза-лежно від її волі й свідомості, включена в систему зв’язків тієї чи іншої національної спільноти. Однак без розвиненої національної самосвідомості цей зв’язок має примітивно-меркантильний споживацький характер: нація намагається використати всі сили й можливості індивіда, а він, у свою чергу, – мати максимальну вигоду від суспільства для задоволення своїх егоїстичних потреб. Взаємини між особою й національною спільно-тою набувають антагоністичного характеру, що призводить, урешті, до негативних наслідків для обох сторін: деформує особистість і виснажує сили нації. Взаємодія особи й нації стає по-справжньому результативною лише за умови гармонійного
поєднання об’єктивних зв’язків між ними із суб’єктивними –свідомо встановленими, доцільно організованими, що сприяють як самореалізації особистості, так і розквіту нації .
Національна самосвідомість пробуджує й стимулює такі могутні емоційно-психологічні рушії національного прогресу, як патріотизм і жертовність, які не в змозі замінити жодні меркантильні розрахунки, матеріальна вигода. Ці останні є ненадійною опорою національного розвитку, легко перетворюються при коливанні економічної та соціально-політичної кон’юнктури на гальмо національного поступу, а то й на його нищівно-руйнівну силу. Натомість породжений національною самосвідомістю патріотизм, жертовність практично не залежать від матеріального становища нації. Більше того, погіршення життєвих умов, загроза національному прогресу або незалежності, подібні негативні явища стимулюють духовну енергію національно свідомого населення, а відтак спричиняють сплеск його патріотичної діяльності, готовність піти на будь-яку самопожертву заради порятунку нації.Завдяки сформованій національній самосвідомості дитина починає розуміти, яких саме цілей українська нація ще не досягла порівняно з іншими. У дітей з розвиненою національною самосвідомістю формуються стійкі мотиви приналежності до свого народу, підвищується громадська відповідальність за свої вчинки. Педагог у своїй роботі повинен зважати на те, що відсутність національної свідомості нерідко спричинює оманливе, ілюзорне відчуття «другорядності», «другорядності»
своєї мови, історії, культури, самого себе, породжує комплекс національної і громадянської неповноцінності .
Фундаментом організації виховання молоді в цьому руслі має стати саме історія, як методологія опанування соціального досвіду крізь призму української ментальності, етнопсихології, етноісторії. Довгий час наша держава будувалася за схемою Платона «еліта – охорона – раби». Охорона стоїть між елітою та рабами й залежно від службового сумління вони можуть потрапити або до еліти, або до рабів. Для виховання охоронців потрібні міфи – раби не повинні знати про еліту нічого. Історія
стає зброєю в руках вихователів. Але національно свідомий громадянин, який є кінцевим результатом виховання, не повинен виховуватися на основі міфів та ідеології.
Історичне буття як історичний час не даються людині як щось зовнішнє, відокремлене від її внутрішнього життя, духовного стану. Об’єктивні процеси історії, значною мірою
опосередковані людською особистістю, проходять крізь її власний досвід. У цьому розумінні історія кожної країни та кожного її періоду – персонізована. Отже, формування національної самосвідомості повинно формуватися на
прикладах діянь історичних осіб. Для розвитку аналітичної діяльності учнів потрібно розповідати як позитивні, так і негативні факти про історичні особистості, надаючи учням право самостійно характеризувати певного діяча історії. Доцільно проводити нестандартні уроки, рольові ігри, де кожен учень представляє певну історичну особистість, може захищати її переконання або засуджувати їх, «уроки-суди» – де історична особа постає перед обличчям Історії, і одна сторона виступає захисником, інша – обвинувачем, уроки-пошуки, головна мета яких знайти і проаналізувати документи, що стосуються певної теми. Не треба відкидати такі перевірені часом форми роботи, як екскурсії місцями слави українського народу, відвідування
музеїв. Саме уроки історії у школі є найкращім засобом для формування національної самосвідомості особистості.
На уроках історії, формуючи ідеали в дітей, треба враховувати, що в різні часи були різні духовні та національні цінності, і різні історичні діячі діяли залежно саме від них, а особливо неприйнятно виривати історичну особу з контексту її історичного буття.
Уроки історії у школі якнайліпше з усіх шкільних предметів можуть показувати трансформацію національних духовних
цінностей українців: п місце історії України у Всесвітній історії, через що якнайліпше можне побачити місце України в світовій спільноті, її значення та неповторність, що примножить патріотичні почуття до своєї Батьківщини.
Сформована національна самосвідомість призводить до творчого осмислення історичних надбань національної культури та критичного аналізу альтернативної системи цінностей, до яких повинен спонукати вчитель історії не тільки на уроках, а і в повсякденному житті.За умови створення чіткої системи національного виховання й цілеспрямованої системної роботи процес формування національної самосвідомості відбувається досить ефективно, чітко визначені критерії дають відповідь на безліч
запитань, допомагають розібратись і визначитись у виборі напряму для проведення виховної роботи та спонукання до самовиховання особистості .
Таким чином, виховуючи національну самосвідомість особистості, потрібно забезпечувати єдність національного й загальнолюдського, вносити дух національної рівності, взаємної толерантності й пошани. Виховання має бути пройнятим національним духом не с позиції боротьби й ворожнечі до сусідів, а с позиції любові до рідного краю. Виховання з позиції шовінізму та ксенофобії є руйнівною силою та вбиває дитину морально. Навчання історії має на меті дати корективи до будь-якого егоцентризму, допомогти людині пізнати себе. Історія має вказати відповідне місце й дати об’єктивну міру для визначення ролі і значення громадянства в загальній перспективі часу.